Журнал "ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО" №1. 1998 года, стр.76-77

ПІД ПОКРОВОМ ТРИЄДНОСТІ
Реальність буття сприймається людиною як у просторі, так і в часі. Ці дві філософські категорії дають можливість генному ланцюгу будь якого етносу підживлюватись чотиривимірно дійснобаченим світом, бо загальновизначена тривимірна особливість простору доповнюється ще одним, а саме - часом...

Ось ця виважена і давно знана природна мудрість стала для житомирського графіка Юрія Дубініна тим видноколом, у якому його малюнок існує як індикатор-протест до будь-яких плюндрувань рідної Землі, що увібрала в себе багатство попередніх цивілізацій. Його шлях у мистецтво був чітко визначений: ДХШ (1977), Железногорське художнє училище (1977-1981), Московський художній інститут ім. В.І. Сурикова (1986-1992). Лише юнацькі роки доторкнулись олівцем, пензлем та акварелями рідних тетерівських берегів а більша частина життя, яку можна назвати одним словом - підпарубоча, - залишилась за обрієм (храми Росії, Кавказ), де все естетично обрамлено, лише не по-нашому... На початку творчості графік обрав саме пейзажну мову вираження, бо гадає, що Полісся протягом усієї історії розвитку нашої людності було недоторканою "генетичною скарбницею", що чимось нагадує великий "Ноїв ковчег", здатний споконвіків оберігати святу Трійцю українського народу. Особливість таланту графіка Ю. Дубініна полягає саме в тому, що, на відміну від багатьох побратимів по творчості, він ніколи не піддавався рутинним студентським студіям та чужій стилізації, а шукав своє творче "Я" саме через "дотик" до Природи. Його чиста імпровізація то чорним, то білим кольорами йде на користь імпресивності малюнка ("Дихання весни", 1993). Інтенсивно студіюючи арабескову привабливість київської та житомирської архітектури (триптих "Костел на Замковій горі", 1993), графік вдало оперує архаїчними двома кольорами, тим самим досягаючи більшої драматичності у контрастах чорних та білих тонів ("Андріївський узвіз", 1993). Земний магнетизм графіка прагне етнографізму. Зубожіння українського краєвиду з його дивовижним архаїчним укладом примусило мистця замислитися над тим - хто се ми є? Тому, з одного боку, підсвідоме, а з іншого генетичне Ю. Дубінін образно вириває певний шмат природи, через давньовікову форму якої можна передати всі тони і напівтони людської генозакодованості ("Три дуби - три брати", 1994). У цьому графічному аркуші немає м'якості лінії та кольору, але присутня метафорична панорамність часу, заглибленість у минуле та сучасне, де нуртує сила кореня родоводу. Вдалині крізь гілля просвітлюється поліське урочище. У його царстві господарюють давні закони взаєморозуміння живої та неживої Природи. Вводячи цей символічний образ Злагоди у композицію, графік засвідчує порушення єдиного заповіту: вічнопрадідівської любові до рідного обійстя. Ю. Дубінін - єдиний із житомирських графіків, який віднаходить силу в примітивному народному мистецтві. Диптих "Театр свистунців" ніби крізь продерту мішковину розкриває перед очима глядачів диво із див великодніх базарів -дитячу іграшку-свищик. Складається враження, що "Театр..." послугував предтечею нових тем, де саме предмети побутової черняхівської культури можуть відмолодитись і бути по-новому прочитаними у чорному та білому кольорах. Останнім часом мистець зробив спробу доторкнутися в офорті до демонологічного світу. Щоправда, його не манить міфологічність урочищ, гаїв та левад... Ю. Дубінін обмежується простором батьківського седиська, де Той, що під припічком сидить (Домовик), по суті, і до нашої днини залишається тим "живцем", який трішки по-химерному забезпечує добробут кожної родини. За переказами людей похилого віку, Домовик (він же похатник, господар, хованець, служка, помічник) поставав у народному уявленні як "невеличкий, геть оброслий волоссям дідок". Взявши за основу графікотворення образ діда-добряка, одягненого у полотняну сорочку, графік спонукає його донести новій генерації поспільства істинну правду про поліське хуторянство та куркульство, де Піч з керамічним начинням або Клуня з зелом ревно бережуть етнічну віру українців у плині знебарвленого часом стагнації життя, і примушує нас повернутися до симбіозу Людини і ПРИРОДИ (РІЗДВО, Великдень, Зелені свята). Фактично у трьох графічних аркушах ("Той, що на горищі свистить", "Той, що під припічком сидить", "Той, що у клуні шарудить", 1995-1996) вираз образу лишається незмінним - той же рух очей, рота; ті ж скиби-зморшки на лобі та під очима, але стареча чуприна на голові та пишна борода перетворюються то у сніп пшениці, то у вінок зілля-клечання, а то просто у полум'я-язики печі. Такі зміни образу підсилюють етнопідтекст діяння Того. Він завжди при роботі. Його душа не нехтує талантом розписування писанки або плетення Рай-Дідуха, чи, скажімо, гри на свищику. Скрупульозно обдумана композиційна деталізація предметного світу батьківської домівки, що виблискує денним світлом (у верхній частині кожного офорта), дає змогу збагнути багатство краси народно-ужиткового мистецтва. Ю. Дубінін дотримується троїстості у багатьох графічних аркушах: триніжка Рай-Дідуха, три маківки біля ніг Того, три пучки калини на бантині. Босоногість головного героя нагадує нам ще про одну сутність нашого повсякденного життя, а саме -ставлення людини до ландшафту батьківщини. Як бачимо, мистець переосмислює символіку нового Ренесансу, нагадуючи, що Земля, виділена нам Богом, повинна плекатись чистою і непорочною ходою по ній.

Анатоль ШЕВЧУК, мистецький критик